Андрій Більда – людина, яка переживає за команду

Ім’я Андрія Більди давно на слуху не лише у черкащан. У минулому він переможець багатьох змагань з морського, військово-прикладного багатоборства та багатоборства ГПО. Вершиною його спортивних досягнень була перемога у першості СРСР з морського багатоборства в 1991-му, де він став срібним призером чемпіонату СРСР з багатоборства ГПО. З 1992 року почав активно виступати в триатлоні. Із початку виступав у першості країни. Посів трете місце на міжнародних змаганнях у Москві 1994-го, брав участь у Чемпіонаті Європи. Обставини змусили залишити спорт, однак бажання досягти великої спортивної мрії лишилось. Андрій Більда почав опікуватись іншими.

Інформує “Акцент”.

Будучи президентом Федерації триатлону став представником Національного олімпійського комітету України в Черкаській області. На слуху Більда ще й тому, що має активну громадянську позицію. Саме меценатство йому є дуже близьким за світоглядом. Декого це відверто дратує, а дехто просто захоплюється тим, що у нас є такі первістки нової генерації людей. Бо він наразі встигає робити неможливе — служити в армії та перейматися проблемами спортсменів у рідних Черкасах. Про його погляди, переконання ми і спілкуємось.

— Андрію, я Вас пам`ятаю ще тоді, коли Ви вперше почали вкладати власні кошти у перспективних спортсменів Черкас.

— Початок 2000-х. Тоді у Черкасах відбувся „Чикен-велофест“, а йому передували показові змагання з триатлону на пірсі. Ми побачили, що маємо нові імена. Я маю на увазі Олексія Сюткіна, який нині входить до когорти найсильніших триатлоністів світу. З його першими перемогами триатлон у Черкасах отримав нове дихання.

— Я пам’ятаю, що Ви приклали до цього руку.

— З Сюткіна розпочалася моя спонсорська діяльність. З ним я вперше познайомився десь у 1999 році. Це був той період мого життя, коли я сам вже пішов із великого спорту та займався виключно бізнесом. Мені тоді зателефонував Павло Лавриненко — тренер, який власне й мене тренував свого часу. І попросив допомогти дуже талановитому спортсмену. Це було перед Новим роком, тож я прийшов у костюмі Діда Мороза в спортзал та вручив Олексію велосипедний комп`ютер. Цікаво, що Олексієві тоді перейшов у спадок й мій велосипед, на якому я виступав ще за радянських часів на чемпіонаті Європи. Знаєте, вперше отримав незрівнянні позитивні емоції. Радів, що зробив дарунок саме тому, кому це було найбільше потрібно. Далі були для нього особисто придбані екіпіровка, велосипеди, колеса до них. Я, як спортсмен, відчув від нього велику віддачу. Допомагаючи Олексію Сюткіну та іншим спортсменам тоді, я намагався їм дати те, чого й мені свого часу бракувало. Свого часу мені довелося залишити великий спорт. На те були причини — з`явилася власна родина і як відповідальний батько мав бути годувальником. А скільки отримував тоді спортсмен? Моя зарплатня, як члена збірної України, складала 10 доларів, а велосипед коштував 200 доларів. Мої суперники на міжнародних змаганням виступали на велосипедах вартістю 5 тис. доларів. У ті часи за такі гроші у Черкасах можна було б квартиру придбати. Держава ж взагалі не фінансувала спорт. Тож заснувавши свій невеличкий бізнес, зрозумів, що можу допомагати молодим спортсменам.

— Як вплинуло на Ваше життя знайомство з Сергієм Бубкою?

— Для мене це була знакова подія, оскільки спілкування з Сергієм Назаровичем та людьми з його оточення дали мені можливість відчути атмосферу справжньої олімпійської родини. Більшість з них є олімпійськими чемпіонами та призерами Олімпійських ігор різних років. Таке враження, що вони зроблені з іншого тіста. Перебуваючи у колі однодумців ти надихаєшся їхніми ідеями та реалізовуєш себе, маючи спільні погляди на розвиток спорту. Врешті, у мене з`явилось відчуття, що можна бути причетним до олімпійських перемог. Сергій Бубка — людина дуже проста у спілкуванні. З іншого боку, це людина, яка має дуже твердий характер і який заради спортивних досягнень інших може пожертвувати чимось особистим. А НОК — це сім`я однодумців, згуртована Бубкою.

bilda2

— Ви меценат за духом. Але ж мабуть і НОК надихнув допомогти сьогодні нашому олімпійцю Сергію Кулішу, якому Ви за власні кошти придбали приціл.

— Знаєте, я вже зараз дізнався, що є й кращі приціли. Можливо, якби це сталося раніше, Куліш завоював би золоту медаль.

— Нині Ви служите в армії…

—Армія для мене — це теж бажання бути на вістрі подій. Особливо воно стало відчутним після загострення ситуації в зоні АТО. Хотілося все кинути на йти на фронт захищати країну. Але депутатська та громадська діяльність, та й бізнес, стримували реалізацію цього природного поштовху. Була проти й сім`я. Та мені принесли повістку до військомату. Причому у день народження. Це був свого роду знак.

— Але ж Вас забракували?

—Я дуже вдячний медкомісії, яка допомогла зрозуміти, що останні роки я дуже мало уваги приділяв своєму здоров`ю. Ситуація підштовхнула мене знову активно зайнятись спортом. Після місяця наполегливої праці я знову взяв участь у міжнародному марафонському запливі через Дніпро. Довів першочергово собі, що я людина, яка може служити в армії.

— А ставши військовослужбовцем Ви і там взялися допомогати…

— Коли ти потрапляєш до армії, бачиш, що там бракує елементарних речей. Але ж в армії мова йде про її боєздатність і це має розуміти держава. Ще один для важливий момент: у березні 2014 року я познайомився з Ігорем Момотом. Я рідко про це говорю, але перша колона, що вирушила на східні кордони з „Оршанця“, мала проблеми зі спорядженням.

— Ви тоді витратили власні 10 тисяч доларів?

— Так, вже згодом Момоту та нашим прикордонникам допомагало багато волонтерів, а першими був я та Руслан Зоря. Тоді були придбані акумулятори для військових авто, пічки-буржуйки, електрогенератори, бензопила. Коли загинув Ігор, війна увійшла в моє життя більш свідомо. Це було ще одним поштовхом піти на фронт. Але перед остаточним рішенням ми займались волонтерством — купували продукти харчування, одяг, бронежилети, каски, автозапчастини та багато чого ще. Власне коли я потрапив до Автобату, то у мене з`явилась змога безпосередньо допомагати військовій частині, яка бере участь в АТО. А на той момент це був підрозділ створений на майже порожньому місці, не мав приміщення, оргтехніки, казарм, зброї. Для того, щоб її отримати, потрібно було елементарно облаштувати кімнату для її зберігання. Служба моя розпочалася з налагодження побуту, будівництва туалету та облаштування душових. Фактично виконував роботу завгоспу. Кошти, які я собі відклав на передвиборчу кампанію, пішли саме на це.

bilda3

— Зробили фактично те, чим би мало опікуватись вище військове відомство?

— Ми не могли чекати довго на отримання коштів, все було потрібно дуже швидко. Використання бюджетних коштів — дуже важкий та довгий процес. З одного боку — корупція, з іншого — безліч механізмів, спрямованих на боротьбу з цим явищем. Все разом робить використання коштів бюджету майже неможливим. Бо якщо питання потребує швидкого вирішення, то необхідно відшукувати позабюджетні кошти. Або йти по гроші з простягнутою рукою до інших людей, або діставати з власної кишені. До того ж я завжди був людиною команди і завжди рахувався з інтересами команди. Таке правило для себе напрацював ще починаючи з морського багатоборства — ставити інтереси команди над власними.

— Як Ваші рідні сприймають таку позицію?

— Відверто кажучи, були і сльози, і довгі вмовляння. Але коли рішення прийняте, коли я не можу йти супротив своїх переконань, то назад дороги вже не має.

— Варто у цьому контексті пригадати, як перекривався дах у Будинку офіцерів.

— Після життя в наметах знаковою подією було, коли наш батальйон перевели до приміщення Будинку офіцерів. Там можна було перезимувати, але приміщення було у занедбаному стані. Головне, що 600 м2 даху протікало. На 120 осіб було лише 2 унітази та 1 умивальник, з меблів — лише залізні ліжка. Почали з виведення з підвалу комунікацій, аби облаштувати душову, умивальники. Звісно, гроші на це шукали, нам допомогло багато людей. Хоча значна частина необхідних коштів була моя. До речі, моя допомога армії була логічним продовженням того, що робили майже всі військовослужбовці, які там перебувають. Вони частину власних коштів вкладають в підвищення боєздатності своєї частини. Просто я заробляю більше, то й можливостей у мене більше. На тому й стою.

Фото http://aktsent.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *