Черкаські історії кохання

Французький письменник Франсуа Моріак якось написав: «Кохати — означає бачити диво, невидиме для інших». А й дійсно, лише закохані, лише окрилені люди цим прекрасним почуттям, можуть помічати дива там, де їх не бачить решта. У День Святого Валентина наше видання зібрало 6 історій кохання людей, які по-справжньому здатні бачити дивовижні речі навколо себе. Отож, пропонуємо вам розповіді про те, як зустріч двох людей, переросла у велике почуття… історію кохання на тлі зимових барикад та кохання всупереч усім перешкодам.

Повідомляє “Вичерпно”.

 Кохання, яке почалось на барикаді під мостом.                  

 Історія волонтерки і бійця.   Іванна і Антон Дубові

1044018_527623414078084_1111184724501046815_n

Напевно, тоді, стоячи на барикадах під час Революції Гідності, ніхто із цих молодих людей  і подумати не міг, що саме тут знайде своє кохання. Що об’єднало серця закоханих і чим сьогодні живе подружжя, розповідає Іванна:

– Ми познайомились під час Революції Гідності, на барикаді під мостом черкаської дамби. Він мене помітив перший. Я була в пов’язці і в сажі, але тим не менш помітив у мені організацію «польової кухні» і бажання допомогти й підтримати всіх, хто там стояв, а то було більше тисячі людей, 6 постів, і всіх хотілося підгодувати й напоїти гарячим чаєм. Познайомились ми вже на світанку, після  важкої ночі. Через кілька днів вступили в одну з найбільших, на той час, громадських організацій, а через місяць вже стали разом жити. Я в той період приїхала в Черкаси на сесію і вже мала повертатись, але він сказав, що не відпустить —  і ми з’їхались. Через деякий час створилась Благодійна організація «Центр допомоги армії», куди я пішла волонтером і стала співзасновником цього центру, а Антон пішов на фронт добровольцем у батальйон «Айдар». Він пройшов фронт, а я в той час допомагала і йому, і тим, хто звертався до нас. Навіть літом 2015 їздила до нього на передову в село Кримське Луганської області відвозити «волонтерку». Пройшло чимало часу, і ми вирішили служити разом, на даний час це 10 гірсько-штурмова бригада. Ось така наша історія.

Зайшов до одногрупниці на чай, а зустрів майбутню дружину

Історія журналіста черкаського інтернет-видання «Прочерк»

Назарія Вівчарика та його дружини Діани

16707096_1213526815369021_1646552339_n

Правду говорять, що стріли Амура влучають у наше серце, коли їх зовсім не чекаєш. Про таку свою звичайну, але доленосну зустріч розповідає Назарій. На сьогодні пара 9 років уже разом, але розпочалося їхнє кохання із «лікувального чаю». Як це було, розповідає колега-журналіст:

– Із дружиною познайомилися у студентські роки. Пішов у гуртожиток на чай до одногрупниці і познайомився там з Діаною. Вона досі сміється, як я примудрився її вподобати, бо вона тоді була застуджена і зовсім не «при параді». Але якось воно так сталося, що наступного дня ми уже пили чай в кав’ярні (запрошуючи, сказав їй, що чай лікувальний), і багато розмовляли. З того часу уже 9 років тривають наші чаювання. Ми одружилися 5 років тому, а цієї осені у нас народилася донечка, і любові у нашій сім’ї ще побільшало!

Щоб підняти дівчині настрій після операції, він зробив їй пропозицію руки і серця

Історія кохання студентів Наталії та Єгора Натальченків

DSC_0430

Юний  вік  і серйозність намірів.  Так, це історія про те, як двоє юних закоханих не побоялися по-справжньому дорослого життя і вирішили узаконити свої стосунки. Що найголовніше у сімейному житті молодої пари, розповідає Наташа:

– Ми познайомилися ще на першому курсі навчання в університеті, адже наші спеціальності пов’язані — редактор та журналіст. А зустрічатися почали після дня народження нашого друга, який разом святкували.

Єгор розповідав, що хотів зробити пропозицію на мій День народження. Але за місяць до Дня народження мені зробили операцію, і, щоб підняти мені настрій, він зробив пропозицію одружитися. Чесно, я навіть не пам’ятаю, що Єгор говорив, але пам’ятаю, що в нього дуже билося серце.

Перед тим, як нести заяву до РАЦСу, ми багато говорили про це, і плакали, і сміялись. Доросле життя не лякало, навіть більше —  хотілося бути самостійнішими. До одруження я була знайома з Єгоровими батьками, а він — з моїми. Тому всі були здивовані нашим рішенням, але не проти цього. Нашій історії вже два роки. 3 лютого була річниця. За цей час у нашому житті сталося скільки класних пригод, як говорять, дітям буде що розповісти. Найголовніше, звісно, — це одруження. Це великий крок у стосунках. Коли ми тільки познайомилися, я не думала, що Єгор стане такою опорою та підтримкою, без якої я ні на крок!

Вона завернула носком туфлі весільний рушник та  незабаром одружилася зі своїм боярином

Історія головного редактора інтернет-видання «Вичерпно»

Анни Романенко та її  чоловіка Романа

16731127_1075504805911163_1895848244_n

Чи вірила Анна у прикмети, вона не зізнається, але все-таки переконалася, що вони справджуються. Яка така прикмета сталася на весіллі, на якому вона дружкувала, та чи була готова дівчина на другому побачені відповісти «Так», вона розповідає сама:

– Я не можу сказати, що наше знайомство з майбутнім чоловіком можна назвати якимось напрочуд оригінальним, проте весь час мене переслідувало відчуття, що саме так і має бути. Справа в тому, що у нас  не було як такого періоду зустрічань, оскільки вже на другий раз, коли мене побачив Рома, він зробив мені пропозицію. Ми знайомилися на весіллі у своїх друзів, я була дружкою, а він — боярином. Дуже запам’яталося, що коли ми переступали через весільний рушник молодих, то  я зачепила його носком босоніжка. До мене тоді відразу підійшов хтось із гостей і розповів про прикмету: якщо дружка завертає носком туфлі весільний рушник, то вона незабаром одружиться зі своїм боярином. В принципі, так все і сталося. Відгулявши весілля, чоловік повернувся у Закарпатську область, він тоді у містечку Мукачево проходив військову службу. Ми обмінялися контактами і протягом декількох місяців переписувалися і передзвонювалися. А коли  через декілька місяців Рома приїхав до мене в Черкаси, зробив пропозицію. Пригадую, тоді він повів мене на міст кохання і там сказав: «Хочу, щоб ти стала моєю дружиною!». Саме сказав, а не запитав. Тобто вибору у мене і не було. Хоча, як я уже казала раніше, я відчувала, що саме так і має бути. І на зауваження рідних і друзів, що «ми мало знаємо один одного», «бачу його другий раз у житті», а «розмови по телефону до уваги не треба брати», я відповідала: «Все буде добре». А вже влітку наступного року ми одружилися. На той час я ще була студенткою, тому ми вирішили, що я маю довчитися. Цей період згадую з особливою вдячністю і теплотою, оскільки почуття на відстані загартовують, а  зустрічі після довгої розлуки переповнені романтикою. Ми писали один одному листи, дзвонили щовечора, чоловік присилав мені бандерольки з різноманітними сюрпризами. Загалом, є що згадати. А коли я довчилася, то переїхала до нього в Мукачево. Потім, як дружина військового, трохи помандрувала за ним і нарешті шляхи привели знову до рідного міста – Черкас, де зараз живемо і виховуємо двох діток.

Прийшов, побачив, переміг

  Історія кохання черкаських журналістів  Сергія Стаська та Вікторії Пожар

LDVP9bEnoR0

«Кредом Юлія Цезаря влучно скористався керівник місцевого Інтернет-ресурсу «Zmi.ck.ua» Сергій Стасько, аби завоювати серце своєї майбутньої дружини», — так, дещо із гумором Вікторія розпочинає оповідати свою історію кохання. А ще дівчина поділилася з нами, яку інтригу тримав її чоловік та хто такий «Містер-Х».

– Нас познайомила краса. Можна й так сказати. На першому курсі університету група делегувала мене на конкурс «Міс факультету». Звісно, я не відмовилась, оскільки з дитинства виступала на сцені і захоплювалась цією справою. Сергій навчався на сусідній кафедрі, побачив моє фото серед учасниць і прийшов на захід, щоб краще розгледіти, так би мовити. Тоді я стала віце-міс, засмутилась, що не виграла. Як потім з’ясувалося, Сергій ще й до журі ходив розбиратися, чому мене засудили. Але, насправді, тоді я здобула набагато більше, ніж звання найкращої. Я стала кращою для нього. Після конкурсу мій майбутній чоловік все ще тримав інтригу, не розкривав свого імені та справжнього обличчя. Намагався підтримати, потоваришувати зі мною у соцмережах під виглядом якогось корейця, писав дивні смс від «Містера Х» і тому подібне. На той час у мене був хлопець, але Сергія це не зупинило. Врешті, цікавість взяла своє, і я досить ризиковано запросила незнайомця на чай до гуртожитку. З першої зустрічі стало зрозуміло, що просто дружити ми не будемо, тут є хімія. І після цього пішло-поїхало, як у всіх нормальних людей: квіти, цукерки, побачення і так далі. Було багато чудових моментів. Через п’ять років стосунків Сергій зробив мені пропозицію, і ми одружилися. Весілля не випадково відбулося 6 червня, в День журналіста, — розповідає Вікторія.

Дивовижний збіг випадковостей, які часом є невипадковими

Історія кохання вчителів одної із міських шкіл Дмитра та Ірини Стецюків

TYE6SegKNAQ

Виявляється, дороги цих людей перетиналися ледь не  щодня, але доля вирішила звести їх дещо пізніше. Про щасливе сімейне життя, про захоплення подорожами та особливе вінчання у Грузії розповідає Андрій:

– Наше життя — це дивовижний збіг випадковостей, які часом є невипадковими. Ну, почнемо з того, що, виявляється, ми все життя жили в одному будинку, нас розділяло декілька під’їздів, ми ходили до однієї школи №33 (зустрітися тоді не дозволяла різниця у віці). А зустрілися тільки в 9 гімназії, стали колегами по “історичному цеху” (обидва закінчили ЧНУ, історичний факультет). Разом вже 7 років, у шлюбі 5 років. В освідченні нічого романтичного не було, просто в один момент зрозуміли, що треба зробити якісь дурнуваті підписи та штампи у паспорті. Але важливою для нас стала випадкова подорож до Грузії. Зустріли давню знайому, вона запропонувала, ми й ризикнули. В Грузії знайшли гарних друзів, досі товаришуємо. Але для нас є важливою подією  вінчання в Грузії в місті Мцеха, храм Светіцхавела. Ми, практично, як колишнє подружжя танцюристів Дігусаров-Шоптенко. Насправді цього не планували, але п’янке грузинське вино зробило свою амурну справу. Ми ні на хвилину не жалкуємо: це неймовірні спогади. Ми з Іриною, як Боні і Клайд, як Чіп і Дейл. Завжди разом, у нас спільні інтереси, ми дуже любимо подорожувати, і, як мені здається, проводимо разом 24 години на добу. Але при цьому не втомлюємось  один від одного.

Формула наших відносин – відчувати, розуміти один одного й завжди залишатися дурнуватими підлітками, які готові до нових відкриттів.

Кохання — це сила, сила жити, діяти, прокидатися, вірити у краще. Тому хочеться у День усіх закоханих побажати нашим героям та і всім, кого вразили стріли Амура, щоб не залишала ця сила. Нехай у Вашому домі завжди горить багаття кохання, взаєморозуміння і благополуччя, а тим, хто ще не знайшов свою другу половинку, скажу із стовідсотковою впевненістю: у ваші двері неодмінно постукає Він або Вона. Банально, але правда: щастя — поруч, вмійте його вчасно помітити, будьте кохані і кохайте.

Фото http://vycherpno.ck.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *