Гуртожитковий мікросвіт внутрішньо переміщених осіб (ЛОНГРІД)

В одному крилі другого поверху гуртожитку грає класичний рок на децибелах легкомоторного літака, в іншому – бігає розлючений батько двох дітей, погрожуючи розправою главі сім’ї меломанів. Між ними лише перегородка, але не завжди вона є на заваді у кривавому вирішенні конфліктів.

Побувати у гуртожитку для переселенців у Комунарському районі Запоріжжя вдалося двічі. Навіть не знаю, чи є тут доречним слово “вдалося”, можливо, більше підійде “довелося”. Наш перший приїзд був організованим і спланованим, люди були готові прийняти гостей у кількості майже 10 осіб. Проте ця готовність приховала весь шарм життя в гуртожитку, бо все, що ми дізналися про їх життя – слова, побачити власне це все не пощастило через відсутність більшої частини мешканців п’ятиповерхівки.

(Фото після першого візиту)

Перший візит допоміг закласти фундамент довіри, бо коли ми вже вдвох з моєю колегою Богданою приїхали без попередження в гуртожиток знову, нас очікувала ще більш приємна атмосфера і готовність йти на контакт від внутрішньо переміщених осіб. Чесно кажучи, ми мали певну боязнь перед невідомою реакцією жителів до журналістів, які знову поврернулися до їх житла. Та все марно – ця зустріч вийшла аж занадто продуктивною для обох сторін.

Вахта змінилася, тому мусимо пояснювати, хто ми і що будемо робити.

– Ми вчора приїжджали, тільки нас більше було, – каже Богдана вахтерші, яка ставить під сумнів наше подальше перебування в будівлі.

Жінка знайшла у записах дуже довге речення, яке описувало наш вчорашній візит.

– Ось у мене ще й логотип на футболці є, – тицяю пальцем на поло біля серця.

У довіру ввійшли, тому можна сміливо рухатися до наших старих-вчорашніх знайомих.

DSC_1049

DSC_1087

Перша зустріч в коридорі другого поверху гуртожитку була не зовсім приємною, бо на нас “накинувся” чоловік у полосатій майці:

– Хто такі?

Не встигли й пояснити, як вийшла жінка, яка нас вчора бачила, а за нею з’явилося ще дві особи. Люди почали сипати свої проблеми, а ми лише кліпаємо та пояснюємо, що хочемо дібрати матеріал для майбутніх публікацій.

Нестерпність

DSC_1062

Любов Прядько, найстарша мешканка поверху, створює неможливі умови для проживання майже усіх жителів блоку. З лютого вона ділить кімнату з іншою жінкою поважного віку і ледь не щодня між ними виникають сварки. Нам сказали, що пощастило, бо перед тим, як ми потрапили до кімнати тут нестерпно тхнуло, перепрошую, сечею.

DSC_1147

Вона де сяде, там і попісяє.

Співмешканці доводиться брати свої речі весь час із собою, бо пані Любов погрожує, що спалить їх.DSC_1078DSC_1073

 У неї, мабуть, куряча сліпота, бо їй іноді затуманює зір й вона нікого не бачить.

Кімнату окупували ще й таргани, які буквально вели бойові дії проти наших ніг. Живуть вони здебільшого під матрацами, де їх одразу ми побачили близько двох десятків.

На перший погляд вона адекватна жінка, але це лише при посторонніх.

Рокова вбиральня

DSC_1112

На фото – спільна вбиральня другого поверху гуртожитку. За словами мешканців, у ній нанесли смертельні травми вже три жінки.

DSC_1113

Переїзд почався з… ложки

DSC_1126

DSC_1138

Спочатку ми купили лише одноразовий посуд, взяли лише “Мівіну” із собою з Горлівки.

Таким чином довелося харчуватися тижні два.

“Червоний хрест” не хоче нам допомагати, хоча тут живе жінка поважного віку і хлопчик-сирота.

Багатодітним ваучери “Червоний хрест” надає, але сирот ігнорують.

Зараз дитина у таборі, а мені майже немає чого передати. Купила хоч пряників, цукерки та апелсьсини. І то добре.


Вечорами мешканці гуртожитку хіба що можуть збиратися біля виходу, хоча й доводиться перекрикувати музику, яка лунає з правого крила другого поверху. Та таке дозвілля доступне лише влітку.

DSC_1145

DSC_1154

Матеріал створено за підтримки IRMI Ukraine та проекту “Голос місцевих ЗМІ”

Олег Магльований

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *