Лучанчанка почала нове життя в Черкасах і не планує повертатися додому

Наталія Горбенко народилася і до війни жила в Луганську. Закінчивши Донецький національний університет економіки та торгівлі, стала товарознавцем, завідувала магазинами, була керівником супермаркету. Все в житті ніби ладилося. Одна тільки проблема турбувала. Так склалося, що своїх дітей не мала. Отож у 40 років Наталія вирішила вдочерила двох дівчаток — чотирьох і двох років. Зробити це вона встигла якраз напередодні першого обстрілу. Звісно, тоді ніхто й не думав, що війна триватиме довго, пише “Урядовий кур’єр“.

Мама вона дбайлива, відповідальна. Перед тим як забрати дітей до себе, доклала багато зусиль, аби створити їм належні умови життя. Свою квартиру перепланувала, відремонтувала, завезла нові меблі й техніку. Дівчаткам усе дуже сподобалося. Але встигли пожити там разом лічені тижні. Гуркіт, вибухи снарядів чутно було дедалі ближче. Довелося виїжджати, адже дітям загрожувала небезпека. Інтуїція не підвела: незабаром друзі повідомили, що її будинок постраждав.

Приїхала до Черкас із двома сумками речей із надією повернутися додому вже восени. Та й мати залишалася в Луганську. Однак подальший розвиток подій показав, що повернення додому неможливе. Довелося облаштовуватися на новому місці.

У Черкасах живе брат Наталії, тож спочатку знайшли прихисток у його домі. Дітей влаштувала до дитячого садочка, вмовила маму переїхати до них. Потім шукала житло, облаштувала побут. Тепер родина мешкає в орендованій квартирі. Мама, пенсіонерка, допомагає по господарству.

Звичайно, хотілося працювати за спеціальністю. Але на приїжджих дивилися з певною обережністю, з недовірою. Мовляв, покажи, що ти можеш, тоді подивимося. Маючи досвід і відповідні знання, вона шукала не рядову посаду. Ходила по багатьох торговельних мережах, але скрізь відмовляли. «У вас усе добре, але немає прописки». «Ви переселенка, а це означає, що сьогодні тут, а завтра — там». Такі відповіді вона чула неодноразово.

Довелося ставати на облік у центрі зайнятості. І наполегливо шукати роботу, не втрачаючи надії. Через півроку побачила вакансію «управитель магазину». Там прийняли її доброзичливо. Та й сама система, де відповідально ставляться до добору кадрів, їй сподобалася. Успішно пройшла тестування, потім навчання, кадрову комісію. Попри довгий шлях до посади, вирішила йти до кінця. Та й працедавці побачили, що вона відповідальна. Як людині, що закінчила магістратуру, як продавцю продовольчих товарів їй добре знайома і цікава ця робота. Вона вдячна корпорації за те, що дали шанс і підтримали в скрутну хвилину. Окрім того, пані Наталя бачить в цій компанії свої перспективи.

Повертатися до Луганська поки що не планує. Адже найперша її турбота — діти. Їх треба ставити на ноги. Наталя вдячна людям за те, що допомогли їй почати все з чистого аркуша — додали сил для подолання труднощів. Зміцнювати впевненість у власних силах допомагає й улюблена робота. Причетність до спільної справи, реалізація своїх сил і можливостей — це неабиякий стимул.

Фото provce.ck.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *