Український агробізнес: як фермери освоїли унікальні ніші сільського господарства (ФОТО)

Український агробізнес – це не тільки холдинги-гіганти, які орендують по півмільйона гектарів землі й виробляють зерно, яйця, соняшникову олію, цукор і курятину. В їх затінку трудяться тисячі середніх і дрібних фермерів. Вони не цікаві інвесторам, а інвестори не цікаві їм. Набагато важливіший для власників непримітних господарств постійний і задоволений покупець, якому вони поставляють свіже м’ясо, молоко, полуницю… Журналісти “Forbes” зібрали історії фермерів, зайнятих у шести унікальних нішах сільського господарства.

Ірина Дем’янюк,

власниця ферми «Семеро козенят»; виробництво козячого молока і сиру

Для Ірини Дем’янюк козяча ферма – швидше хобі, ніж бізнес. Основний дохід їй приносить архітектурно-будівельна компанія «СК Інтекс». Інженер-будівельник за освітою, Дем’янюк зацікавилася тваринництвом у 2009 році. Їй завжди хотілося мати власний маєток. Вона купила ділянку в 9,5 га з будинком і кіньми в Таращанському районі Київської області. Поступово стала завозити туди качок, курей, корів і кіз.

Из первых рук

Кози стали головними мешканцями ферми Ірини Дем’янюк 

Дмитро Стойков для Forbes Україна

Коли кози стали давати забагато молока, Дем’янюк почала експериментувати з сироварінням. Набиралася досвіду в Європі: побувала в невеликих козиних господарствах Греції, Польщі, Угорщини та Англії. У Німеччині власниця кінної і козиної ферми навчила Ірину робити сири. Дем’янюк відточувала навички, використовуючи дво- і трилітрові каструлі. Якщо продукт виходив вдалим, застосовувала випробувану рецептуру вже на 20-40 л молока. Ірина втягнулася в нове заняття, і кози стали улюбленими і головними мешканцями ферми. Курей, качок та іншої живності вона позбулася. Залишила кількох поросят, корів і коней.

У своє сільськогосподарське починання Дем’янюк інвестувала 3 млн гривень. Гроші пішли на придбання самої ферми, закупівлю племінного поголів’я, обладнання для переробки молока (доїльна, посудомийна техніка, танки для охолодження, холодильні столи, пастеризатори, сепаратори) і розробку технічної документації.

Перша партія кіз налічувала 40 голів, сьогодні на фермі пасеться півтисячі. Тварин Ірина завозила з Німеччини, Голландії, Угорщини та Росії. Племінний репродуктор – порода молочних кіз, виведена в Швейцарії. Це гордість Дем’янюк. У майбутньому вона планує завозити ще й альпійську породу.

У 2010 році на київських прилавках продавалося в основному польське козяче молоко, вибір же козячих сирів був украй мізерним – лише бринза. Ірина хотіла донести до українського споживача, що з козячого молока можна робити найрізноманітніший сир: від твердих і м’яких сортів чеддера, адигейського, фети і філадельфії до сирів із пліснявою.

Розробками нових видів сирів Дем’янюк займається самостійно. Вона порівнює сироваріння з живописом, яким захоплювалася в дитинстві. «Коли вариш сир, ніколи не знаєш, що вийде в кінці, – міркує Ірина. – На смак і якість молока впливає навіть те, де коза поїла: в лісі чи на лузі. Щоразу молоко різне, живе, з характером». До того ж дуже важливо дотримуватися технології: від умов зберігання, температури варіння або витримки сиру залежать його смак і кислотність.

Під час поїздок Ірини по Європі один француз розповів їй, що у сирів немає терміну придатності і їх смак змінюється з часом: сьогодні м’який, за два тижні – більш гострий, за місяць продукт стає твердішим, а за півроку його можна ламати в руках і терти для спагетті.

Ферма «Семеро козенят» сьогодні надає найширший асортимент продукції з козячого молока в Україні: це власне молоко, масло, вершки, йогурти, бринза, тверді і м’які сири. Найдорожчі – тверді сири і сири з білою цвіллю вартістю 300 гривень за кілограм.

Вкладені гроші Дем’янюк поки що не відбила. В 2013-му обіг ферми склав трохи більше мільйона гривень. Зараз продукти ферми реалізуються тільки в Києві. Підприємство співпрацює з мережами «Сільпо», Billa, «МегаМаркет». Сири продаються і в виномаркетах «Поляна». Частину продукції Ірина збуває через сайт і фірмовий магазин «Семеро козенят».

Микола Бондаренко,

співвласник агрофірми «Світанок»; вирощування полуниці

Микола Бондаренко повірив в італійську полуницю 

Cергій Горошко для Forbes Україна

Агроном за освітою, Микола Бондаренко з 1991 року працював бригадиром у колгоспі на Черкащині. На початку нульових він організував власне господарство – зайнявся вирощуванням пшениці, соняшнику, кукурудзи та овочів. Зерно фермер продає елеваторам, овочі – компанії «Верес», яка випускає плодово-овочеву консервацію.

П’ять років тому він вирішив урізноманітнити свій бізнес і на 20 сотках висадив полуницю. Справа не пішла: поки довіз урожай замовнику, ягоди зіпсувалися. Розчарований Бондаренко облишив цю ідею і повернувся до неї тільки влітку 2013-го. Тоді він відвідав семінар з садівництва, організований у Миколаєві. Доповідачі розповідали про новий італійський сорт полуниці, який навіть без зберігання в холоді довго має товарний вигляд, і про інвестиційну привабливість цього бізнес-напрямку. Микола ризикнув удруге. Ситуація почину сприяла: існував колосальний незадоволений попит на полуницю з боку переробників і супермаркетів.

Натхнений Бондаренко закупив італійські саджанці й висадив їх на 40 сотках. «В українських умовах полуниця починає повноцінно плодоносити тільки на третій рік», – каже фермер. Проте він задоволений результатом, отриманим у цьому сезоні. Фермер зібрав тонну полуниці, продав її «Вересу», в місцеві школи і дитячі садки. Правда, є й привід для смутку: «Гуртова ціна впала майже вдвічі – до 100 гривень за центнер». Причина проста: одночасно з Бондаренком вирощуванням полуниці зайнялося багато інших фермерів. Роздрібна ціна на ягоди, за його словами, в рази вища, але збувати гуртом надійніше. «Вересу», наприклад, гарантовано можна продати і половину врожаю, і весь», – пояснює Микола.

Конкуренти Бондаренка не лякають. У нього є перевага – диплом і знання агронома, а також місце розташування полуничної плантації. Головне в цій справі – налагоджена система поливання, зазначає він. Його плантація поруч із річкою, тому з водою проблем не виникає. «Торік була аномальна спека – якби не наша система зрошення, саджанці не прижилися б, – констатує Бондаренко. – А так приживлюваність полуниці у нас була 99,9%». Багатьом іншим фермерам з його області пощастило менше: засохла половина саджанців.

На постійній основі в господарстві Бондаренка працюють 10 людей. Під час засівної і збиральної кампаній він залучає ще 20-30. Полуниця поки що в його бізнесі займає незначну частку. Проте вона потребує особливої ​​уваги та догляду. «Треба постійно прополювати, обрізати вусики, між рядами стелити солому – щоб у період дощів ягоди не бруднилися», – перераховує Бондаренко. Урожай збирають протягом двох тижнів у червні, продають до початку липня. Ставка на італійський сорт себе виправдала – ягоди транспортабельні. Наступного року фермер планує налагодити постачання полуниці на оптовий сільськогосподарський ринок «Столичний» у Києві. Також у планах збільшити полуничну плантацію до 2 га. Річний обіг господарства Бондаренка становить приблизно $65 000. На полуницю в загальному виторгу поки що не припадає і 5%. Фермер розраховує, що за два-три роки ягідний бізнес приноситиме йому до $15 000 у сезон.

Михайло Шматок,

співвласник домашньої ферми «Дичина»; виробництво перепелиних яєць і м’яса

Михайло Шматок сам привозить клієнтам свіже перепелине м’ясо 

Сергій Горошко для Forbes Україна

Домашня ферма «Дичина», розташована в містечку Христинівка Черкаської області, – класичний сімейний бізнес. Розведенням перепілок, фазанів, цесарок, продажем їх яєць і м’яса займаються батько, мати і син. Ідейний натхненник і операційний директор ферми – син, 26-річний Михайло Шматок. Перші кроки до фермерства він зробив, ще навчаючись у дев’ятому класі: прочитав статтю про вирощування перепелів у газеті. Через багато років, у 2011-му, ідею підтримали батьки. Батько після кризи 2009-го залишився без роботи, мати – вихователька в дитячому садку – вийшла на пенсію.

Чому перепілки? «Курку розводять усі, кому не ліньки. Крім того, курятину виробляють у промислових масштабах, а ось м’ясо перепілок – рідкісне і дуже корисне», – пояснює Михайло. Споживачі добре знають перепелині яйця: їх продають практично у всіх супермаркетах. Перепелине м’ясо – продукт менш розтиражований. На ньому і роблять акцент власники «Дичини».

Ферму організували на власних 18 сотках. Були порожні приміщення – в них і встановили клітки та необхідне обладнання. Починали зі 100 перепілок. Інвестували близько 50 000 гривень, вкладені гроші відбили за рік. Витратилися на закупівлю пташенят, комбікорм, обладнання та вентиляційну систему. Клітки Михайло з батьком зробили самі.

«У нас маленька ферма – всього 3000 голів, плюс в інкубаторах лежить 6000 яєць, – розповідає Шматок. – Великою вважається ферма хоча б на 10 000 голів, де все автоматизовано».

Левову частку прибутку сім’я реінвестує. Спочатку птицю обскубували вручну, зараз налагодили машинну обробку. Цей бізнес, за словами Михайла, набагато складніший, ніж здається. Є маса нюансів. Наприклад, клітки та обладнання підбираються під вік птиці. Перепелята з першого по 21-й день життя повинні перебувати в температурі 37 ° C, потім температура поступово знижується до 20 ° C. Залежно від віку птиці їй дають комбікорми з різним вмістом протеїну. Щоб перепілка була здоровою, а м’ясо – якісним, раз на квартал фермери оновлюють материнське поголів’я.

Бізнес Михайло поєднує з роботою за наймом – він менеджер в управлінні контролінгу компанії «Фуршет». Знаючи, як влаштовані роздрібні мережі, він вирішив, що зі своєю продукцією в них не піде. Набагато цікавіше завести постійних клієнтів і працювати з ними безпосередньо. «У нас ціна на м’ясо і яйця в середньому на 15% нижча, ніж у магазині, – каже молодий підприємець. – Мінімальна націнка, максимальна свіжість і якість продукту. В результаті – задоволений покупець».

Першими клієнтами «Дичини» були знайомі сім’ї Шматків, а також ресторани, куди Михайло приїжджав і розповідав про продукцію своєї ферми. Сьогодні вона забезпечена постійними замовленнями. Двічі на тиждень Шматок привозить у Київ свіже перепелине м’ясо і яйця – доставляє клієнтам додому. Система реалізації – виключно під замовлення, ніякої заморозки. «Зіпсоване м’ясо – зіпсована репутація», – підкреслює Михайло. Ферма розташована за 200 км від Києва – це дозволяє менш ніж за три години доставити покупцю свіжий товар у сумках-холодильниках.

Бізнес родини тримається не тільки на перепілках. «Дичина» продає м’ясо фазанів і цесарок. Є Інтернет-магазин, через який приймаються замовлення на м’ясо, яйця і пташенят, а також реалізуються супутні товари для птахівників. Це і системи напування, і клітки. Коштують останні 4500 гривень за штуку і, за словами Михайла, користуються гарним попитом, причому батько і син, як і раніше, майструють їх самостійно. Обіг підприємства в 2013-му склав приблизно $50 000. Ферма реалізує 2,5 т м’яса і 350 000 штук яєць на рік. «Якби не політична та економічна криза, ми запустили б ще одну ферму недалеко від Христинівки, – ділиться Шматок. – Поки що страшнувато: незрозуміло, чого чекати завтра».

Дмитро Бутенко,

власник ферми «Еко Равлик»; вирощування равликів

Ігор Бутенко одним із перших в Україні став заробляти на равликах 

Cергій Горошко для Forbes Україна

Дмитро Бутенко в бізнесі не новачок. До 2009-го він володів підприємствами з продажу кондитерських виробів і невеликою металобазою. Заощадження Бутенко інвестував у нерухомість і землю, щоб пізніше її вигідно продати – ціни в 2008 році багатообіцяюче зростали. Але фінансова криза змусила змінити плани: нерухомість різко подешевшала, придбану ділянку з будинком вигідніше було залишити собі. На спад пішов і бізнес Дмитра, потрібно було створювати щось нове і перспективніше. Спочатку він задумав організувати кролячу ферму – навіть розробив проект і порахував обсяг необхідних інвестицій. Вийшло півмільйона гривень. Таких грошей у Бутенка не було, зате була армія равликів, які повзали по його двору. Так у новоспеченого фермера з’явилася ідея розводити і продавати молюсків.

Дмитро запевняє, що схожим бізнесом на той час в Україні ще ніхто не займався. Знання бізнесмен черпав з російських наукових робіт з вирощування, приготування і реалізації виноградних равликів. Теорію вивчав кілька місяців, технологічний процес освоював уже на практиці – методом проб і помилок.

Перші $12 000 бізнесмен інвестував в оренду приміщень та обладнання: холодильні камери, посуд для зберігання і приготування равликів. Молюсків Дмитро завозив із Латвії. З часом зрозумів, що українські равлики нічим не поступаються імпортним, налагодив постачання з Західної України.

Найскладніше було навчитися обробляти і готувати равликів. Спочатку вони були хоч і їстівними, але несмачними: жорстке м’ясо гірчило. Коли навчився правильно варити філе, перейшов до соусу. Класичний рецепт приготування равликів – під бургундським соусом – Сергій освоював рік. У 2009-му він займався на фермі всім: від дезінфекції мушель до фасування.

Перші труднощі виникли з сертифікацією продукції: компанія пройшла понад 30 перевірок якості равликів, а на підготовку потрібної документації та розробку етикетки пішло понад 30 000 гривень. Спочатку «Еко Равлик» орієнтувалася тільки на кінцевого споживача і рекламувала свій продукт домогосподаркам, роблячи акцент на тому, що він швидкий у приготуванні. Великих грошей це не приносило. Бутенко пішов іншим шляхом: налагодив співпрацю з київськими ресторанами. Замовлення стали серйознішими, виручка почала зростати.

Кожні півроку Дмитро розширює асортимент, вивчає історію гастрономічних равликів, експериментує з рецептами і соусами. Сьогодні у виробничому портфелі компанії більше семи видів готових равликів. Найдорожча продукція – ікра равлика – коштує $1000 за кілограм. «Еко Равлик» співпрацює з 60 ресторанами і продає молюсків на вагу по всій Україні через свій сайт. Нещодавно Бутенко підписав контракт на реалізацію продукції з Fozzy Group, у липні перші партії порційних равликів потрапили на прилавки магазину Le Silpo в ТЦ «Мандарин Плаза».

Уже другий рік власник «Еко Равлики» розвиває новий популярний напрям: равлики для косметичної процедури – ліфтингу. Поки що Бутенко продає їх приватним клієнткам, але найближчим часом планує співпрацювати з салонами краси.

На фермі під Києвом, розташованій на площі 14 га, трудиться 25 людей. Щороку компанія продає близько 500 кг молюсків. Її обіг, за підсумками 2013 року, склав майже $32 000. У Бутенка великі плани на майбутнє: автоматизація виробництва і експорт равликів до Європи.

Ігор Заїка,

власник виноградного господарства та «гаражної винарні»

Ігор Заїка виробляє 2 т домашнього вина на рік

Сергій Горошко для Forbes Україна

Дегустаційний конкурс вин «Золотий грифон – 2012», який проводив Національний інститут винограду і вина «Магарач», ледь не закінчився скандалом. Іменитих виноробів обурило, що нарівні з ними в конкурсі бере участь «якийсь гаражний винороб» Ігор Заїка. Боялися вони не даремно. Вина Заїки було вшановано бронзовою медаллю. «Після цього розмови про те, хто я такий, припинилися», – сміється Заїка.

Тепер у 48-річного винороба дюжина таких дипломів. Він частий гість фестивалів і виставок, де експерти вибирають найкраще вино країни.

Виноградарем випускник фізико-технічного факультету Дніпропетровського державного університету Заїка став у 2000 році, коли отримав у якості весільного подарунка дачу з засадженою виноградом ділянкою. Він відновив старий виноградник і спочатку вирощував столовий виноград.

До виноробства Ігоря підштовхнули зустрічі з колегами – такими ж домашніми виноградарями, як і він. Часто на подібні засідання аматори привозили своє домашнє вино, що слугувало зайвим доказом успішності виноградного господарства. Клубні дегустації привели Заїку до думок про власну винарню. «Мені дуже сподобалися вина, які робили виноградарі з Прибалтики та Західної України», – згадує він.

У нову справу Заїка вклав $10 000: купив прес, спеціальні ферментатори і бочки. Для винних сортів винограду придбав окрему ділянку землі. «Винарню побудував сам – на цьому можна було зекономити», – каже підприємець.

Зараз у Заїки росте близько 200 сортів винограду. З місцевої сировини він робить вермути, які традиційно користуються попитом в Україні. Для сортових вин вищої якості везе ягоди з південних регіонів країни. Основним постачальником сировини для нього став Ренійський розплідник виноградної лози «Придунайський». За словами директора розплідника Віктора Дімчева, Заїка – один з найбільших покупців його винограду. «Для розплідників головне – виростити здорову лозу, і тому винограду там дають дозріти за всіма правилами», – пояснює перевагу такого постачальника «великий покупець».

За рік домашня винарня Заїки переробляє 2-3 т винограду, з якого виходить 1,5-2 т вина. Представляє свій продукт підприємець на численних фестивалях і виставках, а продає через Інтернет. Ціна за пляшку його вина починається від 50 гривень. Тогорічний виторг склав близько $18 000. «Частину вина я роздаю на презентаціях», – відзначає Заїка.

Олексій Симиренко та Віталій Старий,

засновники агрокооперативу «Симиренко»; вирощування яблук і сої

Віталій Старий (зліва) та Олексій Симиренко не довіряють агрономам 

Володимир Герасимов для Forbes Україна

Чи необхідна фермерові профільна освіта? Вона радше заважає, ніж допомагає, переконані економісти Олексій Симиренко та Віталій Старий, засновники агрокооперативу «Симиренко». «Навчені агрономи намагаються науково обґрунтувати неможливість виконання того чи того завдання, – стверджує Старий. – Ми ж експериментуємо і знаходимо варіанти вирішення». 2013-ий їхнє підприємство закінчило з виторгом $6 млн. Основна продукція – яблука, соя, соняшник, ріпак, жито.

До 2009 року партнери були лише опосередковано пов’язані з фермерством. Вони створювали агропідприємства і продавали їх іноземним інвесторам. Клієнт говорив, чим хоче займатися, а українці робили все інше: реєстрували компанію, орендували землю, купували обладнання, наймали людей. Один із замовників розрахувався за послуги 700 га землі в Вінницькій області, дві третини з яких займали занедбані яблучні сади. Симиренко та Старий привели в порядок приблизно половину дерев, з яких тепер щороку збирають більше 3000 т яблук. Загальні інвестиції в угіддя склали близько $450 000. Зі збутом продукції, за словами аграріїв, проблем немає. Продуктові сорти (20% продукції) продаються по всій країні в мережах METRO, «Велика Кишеня», «Фуршет», «Сільпо» та через мережу посередників на ринках. Промислові йдуть до заводів-переробникам – «Вітмарк-Україна», «Яблуневий дар», «Пфаннер-Бар».

У березні цього року партнери запустили ще один амбітний проект. За 700 000 гривень купили підприємство-банкрут, в оренді у якого було 1300 га піщаних ґрунтів у Житомирській області. 80% землі засіяли соєю. Мета – зібрати близько 3 т з гектара при середній врожайності культури в Україні в 2 т. Фермери впевнені, що це цілком реально. Технологію вже випробували на полях Херсонської області. Щоб знайти краще співвідношення врожайності до собівартості, на полі проводиться близько 20 експериментів – різні ділянки обробляються різними способами. За словами підприємців, багато дипломованих фермерів не визнають такого підходу. «Вони сміються, коли бачать, як ми ходимо по полю з ручними мотообприскувачами, – розповідає Симиренко. – Зате вже через два тижні ми бачимо результат і робимо висновки».

Фото з сайту “Forbes”, michurinsk.bezformata.ru

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *