Як кризових жінок повертають до життя

Найстрашніше, коли ти від когось залежиш… І найважче, позбутися цієї залежності. А коли ти нарешті це зробив, то опиняєшся на роздоріжжі і  не знаєш що робити, адже раніше за тебе все вирішували інші, взамін просячи лише дрібницю – бути покірною – завжди і в усьому.

Інформує “Вичерпно”.

Жінкам, які зазнали насилля – фізичного чи психологічного, найважче зробити перший крок – і піти від агресора. Та це лише початок… далі необхідно навчитися самій приймати рішення і відповідати за них.

Часто жінки, які потрапили в складні життєві обставини, опиняються наодинці зі своїми проблемами, без підтримки і розуміння зі сторони оточуючих. В такий момент дуже важливо, щоб хтось простягнув руку підтримки.

З цією метою у Черкасах у 2013 році був створений Жіночий кризовий центр при ЧОВ БО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ». Його появі слід завдячувати  волонтерам і працівникам Черкаської мережі ЛЖВ. І наразі він продовжує існувати лише завдяки їхній небайдужості.

Спочатку Центр був орієнтований на жінок, які живуть з ВІЛ, проте життя внесло свої корективи, і сюди почали звертатися жінки, які опинилися в складних життєвих обставинах.

За цей час працівниками Черкаського відділення мережі ЛЖВ було надано допомогу понад 60 жінкам, що проживали при центрі та безлічі тих, які просто зверталися до них зі своїми проблемами. А проблеми у них різні: 17-річна зґвалтована дівчина з інтернату, яка певний час перебувала при центрі, уникаючи тиску зі сторони насильника, на якого подала до суду, переселенки, які потребували допомоги в оформленні документів та працевлаштуванні,  жінки, яким необхідно було надати комплексну допомогу після того, як вони зазнали фізичного або психологічного насилля зі сторони чоловіків та багато інших проблем.

“Головна наша мета – привести людину до психологічної рівноваги, щоб ця жінка відчула свої сили і могла далі долати всі перешкоди. Наприклад, у нас був курс для жінок, де ми їх вчили підвищувати свою економічну спроможність, після якого багато з них відкрили свою справу, нехай і невеличку”, — розповідає керівник громадського центру ЧОВ БО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» Світлана Федорова.

У Центрі запевнять, що вони готові допомогти всім, головна умова, щоб людина, яка приходить до них, вела абсолютно тверезий спосіб життя. Мається на увазі була незалежною і від алкоголю, і від наркотиків. У свою чергу працівники Жіночого кризового центру обіцяють тепло і підтримку.

“Коли до нас тільки попадають дівчата, у них всередині такий клубок болю, що перші тижні ми навіть їх ні про що не розпитуємо і просто намагаємося для них стати другом, — розповідає адміністратор Жіночого кризового центру Анжела Бузовська. – Ці люди потребують у першу чергу, щоб їх прийняли такими, які вони є – з усім болем і переживаннями. І тільки після того, як вони бачать, що ми не хочемо від них якнайшвидше спекатися, вони починають нам довіряти. Поступово до них приходить розуміння, що це потрібно зробити, потрібно рухатися далі, адже ми хочемо їм тільки добра”.

Більшість жінок, що потрапили в складні життєві обставини, опинилися на вулиці, не маючи змогу оплатити наймане житло. На жаль, наразі забезпечити проживанням в Жіночому кризовому центрі можуть небагатьох. Тому його працівники мріють про повноцінний Центр для жінок, що зазнали насильства, в якому б могла розміститися значно більша кількість постраждалих. Найважливіше, що при наявності такого Центру, вони в одному місці могли б отримати всю необхідно підтримку – від повноцінного медичного обстеження до психологічної реабілітації.

“Ми обумовлюємо термін проживання на 6 місяців, але сприяємо тому, щоб жінка раніше знайшла для себе постійне житло, — розповідає координатор жіночих та дитячих напрямків ЧОВ БО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ». – Але, звичайно, якщо обставини складаються так, що немає куди піти, то ми не виженемо. Але я завжди кажу нашим дівчатам, що якщо б тут було все ідеально, то у них би не було стимулу йти далі, змінювати щось у своєму житті. Їм має бути трохи дискомфортно, щоб шукати для себе інші, кращі умови”.

Найбільше працівники Центру радіють, коли ті жінки, які раніше потребували допомоги, стають незалежними та успішними.

“Є жінка, якою ми справді пишаємося. Вона прийшла до нас у дуже важкому стані, була наркозалежною. Мала двох маленьких дітей, яких довелося, поки вона проходила реабілітацію, віддати в Теплий дім. Але за ці півроку вона настільки відновилася, стала платоспроможною, знайшла роботу в Києві, житло, що змогла забрала туди дітей. Періодично вона до нас ще навідується, але виключно за психо-емоційною підтримкою. За два роки із наркозалежної людини вона перетворилася на незалежну, успішну жінку”.

Не вирішувати за жінок їхні проблеми, а навчити їх самих розбиратися з ними — таке основне завдання ставить перед собою Центр.

” Ми допомагаємо жінкам саме в період кризи, підштовхуємо їх, щоб вони самі вчилися боротися із своїми проблемами. Це як з дитиною: якщо все робити за неї, то вона ніколи нічому не навчиться”, — додає Тамара Борисова.

Наразі при Центрі живе дві жінки з дітьми. Життя однієї з них склалося так, що спочатку їй довелося піти від чоловіка, від якого зазнавала насилля, а потім поїхати з рідного міста, розбомбленого бойовиками.

“Як тільки почалися всі ці події на Донбасі, я відразу виїхала з Краматорська. Звідти я їхала з наміром повернутися, адже все залишилося там. З речей брала по мінімуму, тільки найнеобхідніше й документи. Я думала, що за 2-3 місяці повернуся. Якщо чесно, ми тоді не дуже розуміли, що зараз відбувається: чому стріляють, чому по місту ходять люди з автоматами, чому будують барикади. Але все одно я до останнього не хотіла виїжджати. Для мене це взагалі було стресом, бо далі Донецька раніше я нікуди не їздила”, — розповідає мешканка Жіночого кризового центру Юлія.

Місяці йдуть один за одним і, зрештою, жінка усвідомлює, що вороття назад вже не буде…

“Спочатку нас привезли в Дніпро, де ми жили декілька місяців в школі, а потім я по телевізору побачила свій район, свій будинок, який був повністю зруйнований під час бомбардування. Саме тоді я і зрозуміла, що назад дороги вже немає і мені потрібно рухатися вперед, якось вчитися виживати”.

На той час вже закінчується вся допомога, яку на початку надавала держава, роботи ніякої, в школі вже далі не можна жити. Я починаю шукати, де б ми могли зачепитися… це не дуже приємна історія, оскільки доводилося і на вулиці з дитиною жити. Що там казати, все було. Зрештою, я знайшла в Дніпрі Центр по допомозі переселенцям, де мені дали папірець на розподіл. На вибір було 7 областей. Ми вибрали Черкащину, приїхали сюди, нас з дитиною прийняли в місцевому органі влади і відправили в село, але згодом я знайшла роботу в Черкасах і ми переселилися в місто і ось поки що живемо при Антикризовому жіночому центрі, — ділиться переселенка.

Юлія зізнається, що хоч наразі й має дах над головою, проте відчуття стабільності і впевненості у завтрашньому дні так і не з’явилося.

“У мене зараз такий стан, що я відчуваю себе всюди тимчасовим мешканцем, де б я не була, я самотня і розгублена”, — ділиться Юлія.

Та зломитися їй не дав власний син, адже зрозуміла, що вони мають підтримувати один одного.

“Не зломилася я тому, що знала заради кого все це роблю. Ламається перш за все та людина, яка відчуває, що вона нікому не потрібна. У моєму випадку мені є заради кого жити і прагнути чогось більшого. У мене росте син, я не маю права думати тільки про себе і поринути у своє горе, жаліти себе. Я повинна його підняти на ноги, дати йому старт у житті”, — говорить жінка.

Заради дитини вона свого часу і з чоловіком розвелася.

” Він дуже сильно пиячив, для мене це само по собі було неприйнятно. До того ж він ще міг вдарити, образити… тримав мене у фінансовій залежності. В його уявленні я ні на що не мала права. Якщо він не приходить декілька діб підряд додому, то я мала на це закривати очі. Ще й зі сторони родичів був тиск, які вважали, що я не мала йти від чоловіка. Але заради сина я його покинула. Зараз він зрідка дзвонить, може вислати 200-300 гривень для дитини, на цьому вся його підтримка закінчується”, — розповідає мешканка ЖКЦ.

Далі своє життя Юлія бачить на Черкащині. Найбільше, за її словами, на неї тисне відсутність власного житла. Проте вже зараз вона усвідомила, що окрім неї проблеми, в тому числі й психологічні, ніхто не подолає.

Не тамувати свій біль у собі, а ділитися ним, переносити на папір вчить психолог, представник спілки біженців з Донбасу та сходу України Олена Ложкова. З жінками Центру вона працює на волонтерських засадах. Будучи сама переселенкою, розуміє, наскільки багатьом з них важко адаптуватися і розкритися.

Арт-терапія один із методів, яким вона реабілітує жінок, що опинилися в складних життєвих обставинах. «Вилити свій біль» на полотно, такий основний меседж цієї терапії. Поки що не всі з них розкриваються, але від цього наполегливість тих, хто взявся їм допомогти, не меншає.

antykryzovyj-centr3jpg

Жінок за допомогою арт-терапії вчать виливати свій біль

antykryzovyj-centr2jpg

antykryzovyj-centrjpg

На жаль, поки що все, що робиться для цих жінок, робиться силами волонтерів та самих працівників Центру. Вони сподіваються, що колись і держава зверне увагу на цю проблему. Адже всі ми маємо усвідомити, що тільки щаслива, самодостатня жінка може виховати успішних людей, які закладуть міцну основу процвітаючої нації.

Щорічно в Україні з 25 листопада по 10 грудня проводиться Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства», яка з 1991 року підтримується міжнародною спільнотою. Україна приєдналася до всесвітньої акції у 2000 р. Відтоді кожного року по всіх містах України проходять різноманітні заходи, під час яких лунає «СТОП НАСИЛЬСТВУ!».

Черкаси теж долучаються до цієї акції. З 27 листопада за ініціативи Черкаського відділу мережі ЛЖВ в місті проводитимуться різноманітні флешмоби, майстер-класи та фотовиставки, які покликані привернути увагу спільноти до проблеми гендерного насилля.

Фото http://vycherpno.ck.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *