За 10 гривень до столиці

Стипендія студентів хоч і стала трохи вищою, але ціни на автобус, щоб доїхати до столиці, зросли майже вдвічі. Коли у листопаді 2013 року можна було дібратись за 70 гривень, то зараз ця сума становить 120. Потяг значно дешевший – 20/40 гривень для студента, проте незручний час відправлення. Ще є BlaBlaCar, то й дешевше (ціна договірна), і швидше. Але є і безкоштовний спосіб дібратись до Києва – автостоп, або як його ще називають – автоспин. Чи реально з Мазепою у кишені дібратись до столиці?

Науковці не досліджують цей спосіб подорожі, тому статистичних даних, скільки людей використовують безкоштовні переміщення, немає. Але у багатьох траплялось таке, що гроші закінчувались, а треба кудись дібратись, тому використовували для цього автостоп.

– Автостоп в Україні існує, хто б що не говорив. Люди змінились навіть у кращу сторону, розуміють, що треба допомагати один одному, – розповідає Володимир Мартиненко, автостопер зі стажем у 35 000 кілометрів.

«Хоч через дамбу?»

Щоб перевірити, чи можна з 10-ма гривнями подолати дистанцію між Черкасами і Києвом, я обрав не зовсім приємний час – холодно. Думаю, це навпаки буде на руку, водії пожаліють і швидше зупиняться. Тому, поспілкувавшись заздалегідь із досвідченим автостопером, виходжу на точку виїзду із Черкас – дамба. Не на сам насип, а трохи ближче до міста – місце, де стають стопити, бо трохи позаду розташовуються люди, які навіть руку не підіймають, бо за гроші їдуть.

Стою, тикаючи великим пальцем у небо, дивлюсь пильно у вічі водіям. П’ять хвилин глухо, десять. О, хтось зупиняється. Під’їжджає занижена «дев’ятка», опускається тоноване скло, таке темне, ніби зараз всю матерію почне поглинати. На мене дивиться хлопець, старший за мене років на три-чотири.

– Привіт. У Київ треба, – кажу я.

– 100.

– Та нє, у мене взагалі нема грошей.

– А, ну то бувай.

Не встигаю я не то, що «дякую» сказати, навіть двері ледь зачиняю, як він зривається з місця. Мабуть, я швидше стану схожим на Джека Ніколсона у «Сяйві», ніж побачу білборд з надписом «Київ».

Та чекаю не довго, через автівок 6-7 зупиняється «копійка» з причепом. У салоні сидить троє, якраз одне місце для мене.

– Добрий день. До Києва їдете? – тараторю я, потираючи холодні руки.

– Ні, ми на Чайку, – каже жінка, яка сидить на пасажирському сидінні, закриваючи вікно. Вже починають їхати, як я кидаю їм прохання:

– Не знаю, де Чайка, але може хоч через дамбу перевезете?

– Еммм… Нууу… Ну сідай.

– І ще… цей… у мене грошей немає, – переминаючись з ноги на ногу, повідомляю я.

– Еммм… Сідай вже, гаразд.

Наче не своєю рукою зі щасливим фейсом відкриваю двері і вже через мить їду на дамбі. Мене попереджали, що краще не набридати своїми розмовами, то я й не починаю говорити. Трійка, а саме жінка, мабуть, її син за кермом та, здається, внук, теж мовчить. Ну й добре, думаю я.

– Ти там скажи, де тебе висадити, – раптом говорить до мене жінка, коли ми доїжджаємо до кінця дамби.

Якраз їм треба повертати у Чапаєвці, то я й виходжу одразу по закінченню дамби.

– Хм, а що, непоганий дебют. Тільки я такими темпами буду до вечора їхати на 15-ти машинах, – говорю собі подумки.

Стояти на місці не бачу сенсу, бо холод одразу посягає на моє тепло. Тому йду і стоплю. Дізнався, що не можна зупиняти авто, йдучи спиною, бо це неповага до водіїв, тому і чимчикую, постійно обертаючись.

Зневіра починає окутувати десь на десяту хвилину пустої ходьби узбіччям Чапаєвки. Але тут виручати мене зупиняється далекобійник. Підбігаю до велетенського двоповерхового «MAN». Пасажирські двері відчиняються, на мене, наче Бог (бо зверху), дивиться водій із цигаркою у зубах.

– Тобі куди, пацан? – питає далекобійник, переклавши сигарету з одного кута рота в інший.

– У Київ. Але якщо хоча ближче підкинете, буду дуже вдячний.

– До Золотоніського КП можу, бо на Харків їду.

– Тільки от у мене грошей немає… – кажу з несміливою посмішкою.

– Та не треба мені твої гроші. Залазь.

Дійсно, що «залазь». На таких фурах мені ще ніколи не доводилось їздити, тому із певними труднощами виліз я на той «другий поверх». Поки їдемо до КП, трохи спілкуємось із водієм. Дізнаюсь, що не спав він вже добу і зараз їде у першу столицю, щоб загрузитись на новий рейс, бо працює на «Новій пошті». Чесно кажучи, лячно їхати із сонним рульовим, добре, що з цим хоч недовго.

Злізти з фури ще важче, ніж залізти. Починаю виходити, як із звичайної машини, викидаючи вперед ноги, але мене різко зупиняє водій:

– Еееей, стій! Зараз ще полетиш, кістки не позбираєш. Тут треба, як заліз, так і спускатись.

Вчасно зупиняє, бо я вже майже почав рахувати через скільки мілісекунд поцілую землю головою. Дякую йому і йду собі далі стопити.

Десь втратиш, а десь і заробиш

Цього разу стою менше п’яти хвилин, зупиняється «сімка». Чоловік років 40 мене випереджає:

– Шо, студєнт, у Київ?

– Ага, – тяжко відповідаю, захекавшись від того, що до машини довелось бігти.

– Я до Переяслава. Тебе влаштує?

– Ага. Тільки у мене нема чим вам заплатити.

– Шо, взагалі нема?

– 10 гривень залишилось, – починаю працювати по легенді, яку склав перед поїздкою.

– Ну сідай, розкажеш, як так вийшло, – закликає, помахуючи рукою, чолов’яга.

Сідаю і починаю розповідати, що я бідний студент з Києва, приїхав до Черкас, щоб друга побачити, та загубив гаманець із грошима, а у кишені лише десятка. І на телефоні кошти закінчились, і друг поза зоною, коли з чужих телефонував. Коротше кажучи, почав прибіднятись.

– Ото ти в біду потрапив, – каже водій і тягнеться до бардачка, звідки витягує свій гаманець. Я, розуміючи, що він хоче зробити, починаю одразу «оборонятись»:

– Кажу одразу: гроші не віз…

– Я тебе і слухати не буду, мовчки бери і все, – перериває мене чоловік і втискує у руку дві зелені купюри. Ні, не долари – 40 гривень.

Опираюсь, але бачу, що марно, тому беру, але лише одну купюру. Ще і яблуком пригощає.

Дорогою говоримо про політику. А що, актуально, та й говорити можна про це годинами, а в дорозі краще гомоніти, щоб час швидше пролетів. Так і виходить, бо не помітив, коли мені доведеться знову виходити на узбіччя. Тисну руку, водій каже, щоб був обережніший із грошима, я махаю головою, виходжу із машини і перед тим, як зачинити двері, кладу ту двадцятку на сидіння і промовляю:

– Казав же, що не візьму, – різко відгороджуюсь від машини і трохи луплюсь головою об дах авто, але швидким темпом йду від авто, з якого лунають гучні вигуки чоловіка щось на кшталт «Гроші забери!».

Від Переяслава дібратись до Києва важче, ніж від Черкас, попереджали мене. Так і стається, бо наступне авто я зупиняю, коли вже почав думати про ампутацію відмерзлих кінцівок.

Стандартна процедура із «от тільки у мене грошей нема» проходить на мою користь і я знову у теплій машині. Цього разу це «Деу» і мовчазний водій років під 30, навіть музику не слухає. Мої спроби поговорити закінчуються хвилини через дві після початку.

Чотири години шляху і я на «Бориспільській» задоволено тисну руку водію і рушаю на зустріч підземці і приємному вікенду у столиці, бо їхав до друзів.

Отже, легенда знадобилась лише раз, чому я дуже радий, бо не люблю брехати. По часу вийшло довше, ніж автобусом десь на півгодини, але ж безкоштовно! Ще й навіть заробити міг, але совість не дозволяє.

– Водії здебільшого не цікавляться, чи є у тебе гроші, тим паче, де ти їх подів, якщо таки немає. Ті, хто знайомий із явищем автостопу взагалі без подібних питань возить, бо знають, що автостопери «платять» спілкуванням, – коментує Володимир Мартиненко.

Олег Магльований

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *